Чебаник Василь Якович, 1933-го року народження, художник-графік, лауреат Національної премії України ім. Т. Г. Шевченка та володар багатьох державних нагород. Роки голоду... Їх ніколи не забути... "Моя мати, Олена Афанасіївна, дуже важко працювала в колгоспі. Рано-вранці вона йшла на поле (на пайку) і брала мене з собою. Йшли пішки у так званий Галич, який знаходився за 11 км від дому. Вели з собою корову. Цілий день самовіддано працювали, а ввечері зморені повертались додому, долаючи кілометри до такої довгожданої хати. Коли почався голод, тато змушений був зарізати цю корову, щоб якось вижити сім'ї. М'ясо ділили дуже економно, шкіру висушили, а потім частинами розмочували і варили. Їли з коржами, випеченими з жому. Головне, пережити голодну зиму, дочекатись весни, вчепитися, як казав тато, зеленої трави. Слава Богу! Пережили! Дочекались!" ( Інформацію з вуст Василя Чебаника записала Кушнір Росина, учениця 9-А класу)

ПЛАКСИВА ОЛЬГА МИКОЛАЇВНА. Ольга залишилась вдовою з чотирма дітьми. Чоловік Григорій загинув на війні. А тут голод організували... Поки ще не забрали коня, вона їхала підводою на Кельменеччину. Там вимінювала куплені в малинецьких гончарів горшки на зерно. Зерно везла в млин, що знаходився близько села Млинки. Муку, розраховану для прожиття родини, везла додому, щоб пекти булочки. А залишок продавала з допомогою мельника. З вилученими грішми знову відправлялась за зерном. А коли коня забрали до колгоспу, то вирушала в дорогу, зупиняючи попутки. Полуторки їздили тоді. Підлаштовувалась так, ніби на базар в Кельменці їде. А зерно везе з базару. А насправді, місцеві люди те зерно наносили потроху з полів (на Кельменеччині більше землі), тоді нашим продавали. Одного разу жінку перестрілка міліція, довго розпитували що і звідки везе. Хотіли забрати в "участок", але якось вона відбрехалась... Пожаліли. А ще була в родини корова. Тримали її в притулі, яка закривалась зсередини. Вікон не мала. Це важливо, бо злодії або активісти могли витягти вікно і проникнути в приміщення. Сиділа сім'я в хаті постійно закрита, бо погрожували, що як не віддадуть корову, то заберуть дітей. Виходили вночі з пересторогою. Вберегли і корову і дітей. Голод ось так пережили. Записала Ротар Наталія Григорівна про свою бабусю.

Шовган Євстафій Михайлович, 1882 року народження. В 1947 році оголосили куркулем і засудили як політичного за 58-ою статтею за те, що не зміг виконати план поставки с-г продукції державі. Відправили до місця ув'язнення. Далі забрали від сім'ї всі землі, житловий будинок, стайню, інвентар, коней, волів та інше. Родина перемістилась жити в сарай (шопу). Стали голодувати. А вижили під час голоду завдяки молодшому сину Дмитру, який після війни служив в радянській армії на території Німеччини. Дмитро, їдучи у відпустку додому, привіз мішок з сухарями. Товариші по службі, дізнавшись про біду, заготовляли частину свого пайка, щоб передати родичам. А Євстафій Михайлович загинув голодною смертю в місцях позбавлення волі в березні 1949 року (м. Підкамінь Львівської обл.) Місце смерті і поховання віднайшли онуки в 90-их роках XX ст. Перепохований в с. Клішкіаці. За клопотанням сина Дмитра після смерті Й. Сталіна був реабілітований як незаконно засуджений. (Матеріали надані Шовган Олександрою, ученицею 8- Б класу).